Академія

Print this Сторінка

Концепція громадянського виховання учнів у системі загальної середньої освіти України (І.Г. Осадчий)

Концепція громадянського виховання учнів у системі загальної середньої освіти України

(Авторський проект)

Іван Осадчий

Концепція громадянського виховання учнів у системі загальної середньої освіти України (далі – Концепція) – це документ, у якому розкрито цілісну систему поглядів на сутність, засоби та способи організації громадянського виховання учнів у системі загальної середньої освіти України.

Кожна освітня інституція – загальноосвітній навчальний заклад, муніципальна (місто або селище, адміністративний район), регіональна (область, край) система загальної середньої освіти – на основі Концепції розробляє власну виховну систему як цілісний комплексний засіб системної педагогічної діяльності у сфері громадянського виховання та методичні рекомендації щодо способів здійснення виховної роботи в конкретних умовах та за наявності певних ресурсів.

Рішення про організацію громадянського виховання учнів на засадах Концепції, вибір або розроблення власної виховної системи та методичних рекомендацій для конкретних суб’єктів виховання приймаються освітньою інституцією після їх схвалення органом колегіального управління цієї інституції. Процеси громадянського виховання в різних загальноосвітніх навчальних закладах та територіальних системах загальної середньої освіти можуть різнитися виховними системами і методичними рекомендаціями, але мають здійснюватися на єдиних засадах цієї Концепції.

1. Теоретико-методологічні засади організації громадянського виховання

1.1. Людина в системі суспільних відносин

Людина – це істота суспільна. Її життя відбувається в суспільстві, яке зумовлене історично змінним способом виробництва матеріальних і духовних благ, перетворенням природи і суспільства та власного життя. Сучасна людина народжується, формується, активно діє в суспільстві зі складною динамічною структурою, до складу якої входять різноманітні соціальні інститути, головним із яких є держава. У житті кожної людини важливу роль відіграють також й інші соціальні спільноти та інститути – сім’я, трудові колективи, територіальні громади, об’єднання за інтересами або видами професійної діяльності, політичними поглядами, а також міждержавні об’єднання (союзи, блоки, асоціації), мережеві спільноти різних типів та видів тощо. Соціальні спільноти сучасного суспільства інтенсивно взаємодіють між собою через боротьбу та співпрацю, а тому взаємозумовлюють одна одну та стосовно особи виступають як громадянське суспільство – об’єднання активних індивідів, соціальних спільнот та інститутів.

Людина, яка живе в суспільстві, що має державу, є громадянином, тобто особою, яка належить до населення держави, користується її охороною, правами і виконує обов’язки, встановлені законами цієї держави. Держава як політична організація суспільства постійно змінюється. Сучасна демократична держава одночасно характеризується визнанням джерелом влади волі більшості її громадян, а також природного права особистості на задоволення індивідуальних (персоніфікованих) потреб у різних сферах матеріального, соціального, політичного, духовно-культурного життя тощо. З одного боку, за це держава, як і громадянське суспільство, «платять» значним зростанням рівня внутрішньої складності та зниженням рівня стійкості (стабільності, рівноваги тощо). Тому турбота про державу, яка постійно змінюється й одночасно гарантує людині дотримання її прав та основних свобод людини і громадянина, є визначальним обов’язком кожного. Ця турбота лежить не в площині пасивного і бездумного підпорядкування державі, а реалізується через активні дії з удосконалення, зміцнення, захисту держави як політичної організації, яка забезпечує неперервність життєдіяльності особи і суспільства. З іншого боку, громадянське суспільство як середовище продукування змін постійно бореться за збільшення простору свободи та ресурсів для активної діяльності членів соціальних спільнот.

Загалом суспільство змінюється в процесі розв’язання суперечностей, які постійно виникають у процесі його функціонування. Головними з них є суперечності суспільного виробництва та розподілу національного валового продукту, а також ідеологічні, етнічні, релігійні суперечності тощо.

В умовах відсутності або обмеженого доступу до нових матеріальних ресурсів, у т. ч. до нових територій, невичерпним джерелом поступального розвитку суспільства є найбільш повне та ефективне використання соціально-біологічного потенціалу кожної людини, її обдарувань, схильностей, здібностей, інтелекту, освіченості, здоров’я тощо та інтегративних можливостей соціальних спільнот як об’єднань окремих людей. Використати людський потенціал повною мірою можливо, з одного боку, лише через створення державою законодавчо-нормативного простору «прирощування» цього потенціалу (через системи освіти, охорони здоров’я, культури, соціального захисту тощо), вільної природовідповідної діяльності індивіда і соціуму, а з іншого боку – через постійні турботливі, патріотичні, професійно досконалі, відповідальні дії громадянського суспільства – індивідів і соціуму з підтримки та вдосконалення власної держави. Подібність співгромадян в окремих сферах життєдіяльності суспільства така ж велика цінність, як і їх відмінність, навіть неповторність в інших сферах.

Поступальний розвиток суспільства в нинішню епоху можливий лише через відповідальний вибір індивіда, соціуму і держави щодо можливих напрямів прогресивного змінювання, а не через фанатичне поклоніння чинним нормам права, анархію соціуму або ж волюнтаризм індивідів.

Відповідальний вибір будь-якого суб’єкта (індивіда, соціуму, держави, міждержавних утворень) – це така природовідповідна, усвідомлена і вільна його дія, яка відкриває перспективи подальшого розвитку особи і суспільства і не руйнує самого суб’єкта та середовища його життєдіяльності.

Кожна людина належить до певної етнічної спільноти. Сучасна людина обов’язково належить до певної нації – стійкої історичної спільності людей, що неперервно змінюється під дією внутрішніх і зовнішніх чинників і характеризується спільністю території проживання, економічного і духовного життя, культури, мови, побуту, традицій і звичаїв, національного характеру. Сучасні держави, як політичні організації суспільств, є національними державами, а патріотизм, як почуття відданості та сердечної прив’язаності до своєї держави (країни, народу, Батьківщини), завжди має конкретний історичний зміст та існує у формі національного патріотизму.

На кожному історичному етапі розвитку національна спільнота має власну актуалізовану національну ідею, яка є серцевиною національної свідомості, й одночасно визначає найважливішу або кілька найважливіших проблем її сучасного життя та вказує напрям, засоби і спосіб власного поступального розвитку впродовж періоду, не меншого за тривалість становлення одного покоління людей (близько 15–25 років). Національна ідея виконує роль основного закону упорядкування національної спільноти через самоорганізацію в конкретну історичну епоху. Загалом закон самоорганізації складного об’єкта передає характер функціональної залежності між його макропараметрами. Він є об’єктивним, а його формулювання залежить від використаних для цього засобів (звичайна мова, спеціальні мови наукових концепцій або теорій, символів культури, мистецтва, побуту тощо). Національна ідея розкриває механізм саморозвитку нації, яка постійно змінюється під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників змін. У різних сферах життєдіяльності національна ідея, як основний закон самоорганізації суспільства, має конкретний, у т. ч. галузевий, зміст.

Національною ідеєю сучасного українського суспільства є імператив: через єднання нації, збереження і вдосконалення держави, захист її територіальної цілісності, самовіддану працю зі зміцнення економіки країни і до процвітання нації та благополуччя особи серед вільних народів світу на засадах загальноєвропейських цінностей, прав та основних свобод людини і громадянина.

Для консолідації нації, створення можливостей для індивіда, соціуму і держави демонструвати прихильність до національної ідеї як механізму саморозвитку суспільства, інших національних цінностей, забезпечення блискавичної та ефективної суспільної комунікації національні спільноти використовують спеціальний засіб – мову національних символів: державних (прапор, герб, гімн, територія, столиця країни, найвищі державні органи влади і посади тощо) та соціальних (заклики, публічні оцінки історичних і культурних подій та артефактів, стилізовані очікування щодо майбутнього, національний побут тощо). Усі члени національної спільноти повинні вміти досконало користуватися мовою національних (державних і соціальних) символів як у суспільному, так і в особистому повсякденному житті.

1.2. Сутність громадянського виховання

У широкому суспільному розумінні суспільне виховання – це стихійна або спеціально організована діяльність із передачі новим поколінням соціального досвіду, підготовка його до суспільного життя. Щодо цього суспільне виховання тотожне процесу становлення індивіда як особистості, тобто як суспільної істоти.

Суспільне виховання здійснюється на рівні головних суб’єктів суспільного життя – держави і соціуму, відбувається стихійно або цілеспрямовано, за активної або пасивної участі вихованця. Оскільки українське суспільство, як і європейське загалом, останні 300-400 років існує у вигляді такої етнічної спільноти, як нація, то сучасне суспільне виховання молодої людини в Україні є національним вихованням.

Цілеспрямовану складову національного виховання як суспільного явища забезпечує національна держава через діяльність власних освітніх та інших інституцій. Саме тому суспільне виховання, яке здійснює національна держава через державні (комунальні) освітні інституції та системи, за характером є національним та існує у вигляді громадянського виховання.

Громадянське виховання – це конкретно-історична форма суспільного виховання як цілеспрямованого процесу формування громадянина конкретної держави, здатного успішно діяти в суспільстві з національною державою та соціумом і досягати благополуччя. Нині більшість національних держав є демократичними, а соціум існує у вигляді добре розвинутого та структурованого громадянського суспільства.

Громадянське виховання як цілеспрямоване зрощування людини як особистості, тобто людини суспільної, є цілісним об’єктивним процесом. З метою аналізу, планування, здійснення та оцінювання результатів цього процесу застосовується теоретичне моделювання його окремих сторін та організовується відповідна педагогічна діяльність. Як конкретні педагогічні моделі та системи діяльності можуть використовуватися такі поняття, як військово-патріотичне, моральне, трудове, фізичне, екологічне виховання тощо. Таке абстрагування дає змогу розв’язати окремі педагогічні проблеми, але часто призводить до спрощення та руйнування сутності і цілісності єдиного процесу громадянського виховання як конкретно-історичної форми суспільного виховання, як суспільного явища.

Особистісні риси, якості та цінності індивіда як громадянина формуються як завдяки діяльності держави, так і соціуму, а результат завжди залежить від позиції (активної або пасивної) самого індивіда як об’єкта (суб’єкта) громадянського виховання.

1.3. Суспільні цінності громадянського виховання

Функціонування, самовідтворення і розвиток суспільства можливі лише тоді, коли молодь засвоїть соціальний досвід, набутий попередніми поколіннями, способи і форми матеріальної і культурної (духовної) діяльності, буде керуватися правовими та моральними нормами суспільного співжиття.

У структурі цілісного процесу підготовки молодого покоління до життя і діяльності доцільно виділяти державне виховання, яке здійснюється засобами державних інституцій (органів влади, системи освіти, засобів масової інформації тощо), і громадське (соціальне) виховання, яке здійснюється завдяки діяльності спеціальних інституцій усіх інших (недержавних) соціальних інститутів – окремих людей, сім’ї, громад, трудових колективів, професійної, культурної, етнічної та інших спільнот, у т. ч. Інтернет-спільнот, тощо.

Державне виховання існує у формі громадянського виховання, тобто як цілеспрямований і планомірний процес виховання громадянина конкретної держави, яка перебуває на певній стадії історичного розвитку. Громадянське виховання завжди є національним, оскільки його здійснює держава як політична організація конкретної нації. Громадянське виховання завжди є патріотичним, оскільки необхідною умовою сталого існування держави є патріотизм її громадян.

Громадянське виховання обмежується сферою формування особистості як типового представника певного суспільства, громадянина-патріота національної держави на певній стадії її історичного розвитку і не поширюється на сферу індивідуального і неповторного в людині.

Отже, громадянське виховання учнів – це цілеспрямований і планомірний процес формування свідомого громадянина-патріота конкретної національної держави. Громадянське виховання учнів здійснюється засобами системи загальної середньої освіти країни, яка забезпечує інтеграцію власних дій, зусиль усіх інших державних і соціальних інституцій у сфері суспільного виховання.

Суспільні інститути з позицій їх значущості для громадянського виховання виступають як суспільні цінності громадянського виховання.

Суспільні цінності громадянського виховання – це історично обумовлені суспільні інститути, а також смисли, цілі, зміст, засоби і способи діяльності людей та соціальних спільнот як імперативи найбільш доцільної організації життєдіяльності суспільства, що забезпечують його неперервне функціонування і розвиток. До суспільних цінностей громадянського виховання належать народ, нація, етнос, особистість, держава, громадянське суспільство (соціум), право, мораль, життєдіяльність та благополуччя.

Упорядкована сукупність суспільних цінностей, у просторі яких здійснюється громадянське виховання учнів, називається матрицею громадянського виховання учнів (далі – МГВУ). Змінюючи склад і структуру МГВУ та зміст суспільних цінностей, які її утворюють, суб’єкти виховання забезпечують досягнення певних цілей громадянського виховання. Модель МГВУ подано на рис. 1.

Зміст суспільних цінностей громадянського виховання учнів у системі загальної середньої освіти України в сучасних умовах представлено нижче.

Народ: 1. Масова соціальна спільнота як головний суб’єкт соціально-історичного розвитку, до якої входить усе населення, жителі країни.

2. Формується на основі одного, кількох або ж значної кількості етносів.

3. Є політичним утворенням, має власну державу або ж існує як складова частина якоїсь держави.

Нація: 1. Історична спільність людей, яка утворилась унаслідок розвитку ринкових відносин, має власну державу, єдину недоторканну територію, спільні політичне, економічне і культурне життя, науку і побут, національний характер, усвідомлює свою відмінність від інших етносів та демонструє це через національно-державні інститути і символи та загальнонаціональні інтереси.

2. Нація обов’язково має одну або кілька державних мов.

3. Нація на кожному з етапів власного історичного розвитку декларує спосіб досягнення загальнонаціональних цілей через формулювання національної ідеї.

 

Рис. 1. Матриця громадянського виховання учнів

Етнос: 1. Стійка масова соціальна спільнота, що склалася історично та має спільну оригінальну соціальну, культурну та поведінкову цілісність.

2. Існує у вигляді племені, народності або нації.

3. Окрема частина народу, цілий народ або кілька народів однієї етнічної групи.

Держава: 1. Основна політична організація, апарат політичної влади в таких масових соціальних спільнотах, як народ, нація.

2. Здійснює управління та захист території, соціальної, економічної та культурної структури конкретного суспільства.

3. Виконує свої функції в тісному взаємозв’язку з окремими громадянами та соціальними спільнотами (громадами).

Громадянське суспільство (соціум): 1. Соціальна сфера суспільства, яка взаємодіє з державою, представляє його політичну сферу, утворює цілісний соціальний організм країни.

2. Асоціація окремих громадян та різноманітних громад, рухів, об’єднань, спілок тощо, які вони утворюють для самоствердження і самореалізації.

3. Сукупність економічних, соціальних, культурних, духовних, родинно-побутових інститутів, які взаємодіють між собою винятково на ґрунті власних інтересів, норм права і моралі, спільно погоджених чи вироблених регуляторів задля реалізації власних ініціатив, планів, проектів і програм.

Право: 1. Історично конкретна сукупність норм і правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою.

2. Норми і правила, дотримання яких забезпечується примусовою силою держави.

3. Норми і правила, за недотримання яких держава застосовує покарання.

Мораль: 1. Історично конкретна система поглядів й уявлень, норм й оцінок, що регулюють поведінку людей, забезпечуючи узгодження інтересів та вчинків окремих осіб, соціальних спільнот (громад), суспільства взагалі.

2. Спирається на силу переконання, громадської думки, традицій, привабливості ідеалів, авторитету осіб або соціальних спільнот (громад).

3. Є внутрішнім регулятором дії та контролюється самосвідомістю особи і соціальних спільнот (громад).

Особистість: 1. Людина як типовий представник певного суспільства (соціуму) на певній стадії його історичного розвитку.

2.  Індивід як суб’єкт соціальних відносин і свідомої діяльності.

3. Системна якість індивіда, через яку зовнішній соціальний вплив пов’язується з його психікою.

Життєдіяльність: 1. Історично обумовлений спосіб буття людини, який полягає в активній адаптації до існуючих умов та в їх змінюванні, реалізується через життя і діяльність та має на меті досягнення благополуччя.

Життя людини – це суспільно та історично обумовлений спосіб існування людського організму, а діяльність – це специфічна людська форма активного ставлення до навколишнього світу.

Існує дві основні форми діяльності, які людина використовує для задоволення власних потреб: гра як діяльність в умовних ситуаціях; праця як основний історично обумовлений спосіб взаємодії людини з природою і суспільством із метою створення матеріальних та духовних цінностей для задоволення об’єктивних і суб’єктивних потреб особи та соціальних спільнот.

Гра є основною формою діяльності для дитини та дитячих спільнот, а праця – необхідною умовою існування дорослої людини як суспільної істоти та суспільства взагалі. Основним видом праці для учнівської молоді є здобування освіти. Спілкування розглядається як спосіб зв’язку між людьми за допомогою знакових засобів (мова, символи тощо) у процесі їхньої взаємодії.

2. Життєдіяльність особистості, як і функціонування суспільства загалом, відбувається за постійної присутності боротьби – суспільно визначеного способу розв’язання суперечностей через активне суперництво, яке може набувати також і форм агресії – як одноосібної, так і колективної. Під час гри боротьба виступає як змагання, а в процесі праці – як створення, досягнення чого-небудь або ж подолання, руйнування, знищення тощо.

3. Життєдіяльність особистості передбачає постійну необхідність здійснення відповідального вибору на всіх етапах життя і діяльності та персональну відповідальність за його результати.

Благополуччя – це суспільно та історично визначені як найбільш прийнятні та гідні людини умови проживання, життєдіяльності, здобутки і смисли та їх самооцінка. Для сучасної людини і суспільства загалом – це безпечні та комфортні умови життєдіяльності; матеріальна забезпеченість та духовне багатство; внутрішнє задоволення життям, відчуття радості, щастя.

1.4. Модель ідеалу громадянського виховання

Держава і громадянське суспільство, спираючись на національну ідею, використовуючи МГВУ, розробляє ідеал громадянського виховання – упорядковану сукупність інтеріоризованих індивідом суспільних цінностей (імперативів) – суспільно та історично визначених безумовних вимог до життєдіяльності людини, яка прагне досягти благополуччя.

Ідеал громадянського виховання (далі – ІГВ) можна представити аналітично, скориставшись інформаційно-синергетичною моделлю складного об’єкта (формула (1)):

ІГВ = < А, В, Х >, де: (1)

А = {а1, а2,… аі} – множина мікропараметрів (аі) складного об’єкта;

В = {b1, b 2,… bm} – множина макропараметрів (bm) складного об’єкта;

Х = {Х1, Х 2,… Хk} – множина законів самоорганізації складного об’єкта (Хk) як функціональних залежностей між його макропараметрами (bm).

Щодо ІГВ під мікропараметрами особистості (аі) розуміють велику кількість особистісних рис людини – особливостей, ознак, відтінків, складників її особистісних якостей (bm) – макропараметрів особистості як відносно стійких, утворених на масиві мікропараметрів (аі), інтегративних характеристик особистості. Законами самоорганізації особистості (Хk) є її особистісні цінності – найбільш загальні стійкі характеристики особистості як функціональні залежності між макропараметрами особистості (bm). Для особистісних якостей і цінностей домінантною є їх суспільна значущість, для особистісних рис – індивідуальна. Особистісні риси людини можуть бути предметом цілепокладання на рівні окремих педагогічних дій. Особистісні якості і цінності виступають предметом цілепокладання на рівнях відповідно мети та завдань громадянського виховання. Використання під час моделювання та здійснення громадянського виховання поняття «особистісна риса» дає змогу залучати до сфери цілеспрямованої педагогічної діяльності у сфері громадянського виховання необмежену кількість ресурсів, форм і методів виховання, а понять «особистісна якість» та «особистісна цінність» – розробляти цілісні системи (технології) педагогічної діяльності й одержувати прогнозовані результати виховної роботи.

Оскільки масиви особистісних рис (аі) інтегруються в особистісні якості (bm), то ІГВ можна однозначно представити за допомогою формули (2), більш зручної для практичного використання.

Ідеал громадянського виховання в сучасній Україні (далі – ІГВ (Україна)) розроблений на основі національної ідеї сучасного українського суспільства і теоретико-методологічних засад організації громадянського виховання та з використанням таких засобів педагогічного дослідження, як МГВУ та ІГВ (2), представлено аналітично за допомогою формули (3) як кортеж конкретних, історично обумовлених особистісних якостей і цінностей:

ІГВ = < { b1, b 2,… bm}, {Х1, Х 2,… Хk} > (2)

ІГВ (Україна) = < { b1,… b10}, {Х1,… Х3} > (3)

Отже, людина як ідеал громадянського виховання в сучасній Україні має такі особистісні якості:

1. Є свідомим громадянином України, відчуває себе частиною українського народу, знає і поважає його історію, мову, цінності та традиції (b1).

2. Є активним учасником життя держави і громадянського суспільства (b2).

3. Дотримується норм права, поділяє європейські цінності щодо прав та основних свобод людини і громадянина демократичної держави (b3).

4. Добровільно дотримується норм гуманістичної моралі (b4).

5. Здатна боротися для досягнення цілей соціальної демократичної держави, соціальних спільнот та особистих цілей, готова зі зброєю в руках захищати національні інтереси, цілісність і незалежність України (b5).

6. Здатна робити відповідальний вибір та нести персональну відповідальність за власні дії перед державою, соціальними спільнотами та собою (b6).

7. Під час здійснення відповідального вибору визнає пріоритет цінностей більшої соціальної спільноти над цінностями меншої спільноти та особистими цінностями, здатна до жертовності (b7).

8. Веде здоровий спосіб життя, піклується про зміцнення власного здоров’я, постійно працює над підвищенням рівня освіченості (b8).

9. Любить та вміє працювати, є сучасною функціонально компетентною особистістю (b9).

10. Наполегливо діє для досягнення власного та суспільного благополуччя, відчуває внутрішнє задоволення життям, є щасливою (b10).

До особистісних цінностей людини як ідеалу громадянського виховання в сучасній Україні належать патріотизм (Х1), соціальна активність (Х2), особистісна успішність (Х3).

Патріотизм (Х1 = ƒ (b1, b2, b3, b4, b5, b6, b7, b10)) – це загальна характеристика людини як свідомого громадянина конкретної країни, яка проявляється через почуття турботливої відданості, сердечної прив’язаності до своєї держави (країни, народу, Батьківщини), відповідальність за її долю, готовність служити її інтересам, активно діяти для її вдосконалення та зміцнення, боронити її від внутрішніх і зовнішніх ворогів, йти заради неї на жертви і подвиги.

Соціальна активність (Х2 = ƒ (b1, b2, b3, b4, b5, b6, b7, b9, b10)) – це загальна характеристика людини як свідомого громадянина конкретної країни, яка проявляється у внутрішній готовності та практичній здатності в умовах конкретних держави і громадянського суспільства активно, компетентно та результативно діяти, дотримуючись норм чинного права і гуманістичної моралі.

Особистісна успішність (Х3 = ƒ (b1, b2, b3, b4, b5, b6, b7, b8, b10)) – це загальна характеристика людини як свідомого громадянина конкретної країни, яка проявляється в досягненні особистого благополуччя через постійне підвищення рівня освіченості, зміцнення здоров’я та активну і продуктивну діяльність у матеріальній та духовній сферах суспільного життя.

1.5. Організаційно-психологічні засади спрямованого розвитку особистості

Особистість – це індивідуально упорядкована, відносно стійка сукупність особистісних рис, якостей та цінностей, що забезпечує певний відгук на вплив зовнішнього у психіці індивіда. Через особистість відбувається і зворотний процес – об’єктивація, інколи навіть матеріалізація суб’єктивного в зовнішньому середовищі. Кожна особистісна риса, якість і цінність містять інформаційний, діяльнісний і ціннісно-оцінний компоненти.

Особистість формується завдяки наявності в людини природної видової властивості активно взаємодіяти із зовнішнім середовищем, пізнавати та перетворювати його для задоволення власних потреб – від нагальних до дещо відтермінованих у часі, але не менш важливих. Саме під час діяльності (коли індивід проявляє соціальну активність) з’являється можливість для суспільних цінностей, об’єктивованих у зразках матеріальної і духовної культури та механізмах соціальної організації (право, мораль, традиції, звички, ритуали тощо), відображатися у психіці людини та існувати у вигляді особистісних рис, якостей і цінностей, а завдяки свідомості і механізмам несвідомого набувати форм особистісних орієнтирів, перетворюватися на засоби соціальної регуляції поведінки індивіда.

Тому зміст особистості, її багатство, а тому і суспільні значущість та продуктивність обов’язково залежать від змісту соціального середовища, в якому відбувається становлення вихованця.

Особливо зростає роль вихователя (виховної системи) в періоди якісних змін особистості – її внутрішньої структурної перебудови. Саме в такі моменти вихователь (виховна система) повинні привнести, інвестувати, запропонувати суспільно та особистісно цінний порядок, тобто закон самоорганізації як функцію узгодженості, підпорядкованості, залежності між макропараметрами особистості.

Особистість може змінюватися лише під час якісного переходу через власний нерівноважний стан. Необхідною умовою такого переходу є зміна сукупності актуалізованих потреб людини, яка настає природно або ж штучно ініціюється. Для переведення особистості з рівноважного стану через динамічний до нерівноважного педагоги користуються великою кількістю спеціальних технік створення проблемних ситуацій. У подальшому вже у спільній діяльності, організованій як освітній процес, розв’язуються суспільно-особистісні проблеми, забезпечуючи змінювання (кількісне і якісне) особистості вихованця.

Змінена особистість як носій нового порядку, нових законів самоорганізації особистого і суспільного лише через діяльність та за умов перебування вже суспільства в нерівноважному стані може кількісно та якісно його змінювати. Суспільство наближається до нерівноважного стану природно (еволюційно), або ж такий стан суспільства створюють спеціально, застосовуючи відповідні засоби і технології (економічний тиск, управлінські рішення, соціальні збурення, пропаганда тощо).

Важливо, що людина має природну властивість самостійно переводити себе в нерівноважний стан, ставити перед собою мету щодо змінювання власної особистості, вчиняти дії (довготривалі, системні) для досягнення омріяних змін. У цьому випадку маємо справу із самовихованням.

Розвиток особистості, тобто її прогресивне змінювання, відбувається винятково завдяки діяльності людини в соціумі, яка є способом розв’язання суперечностей між потребами особи в індивідуалізації буття та бажаними для соціуму комунальними очікуваннями, тобто між природною потребою індивіда в персоніфікації буття і прийнятті соціумом лише тих проявів індивідуальності, які відповідають наявним суспільним цінностям. Тому в соціальному житті об’єктивними і необхідними є не лише співпраця, а й боротьба (між окремими особами, між особою, соціумом і державою, різними соціумами тощо). Наслідком таких процесів є незворотні зміни у структурі особистості і в самому зовнішньому середовищі. Змінені особистість і соціум мають інші потреби, ресурси і прийнятні способи їх задоволення. Усе це викликає новий виток потреб – суспільних й особистісних, а тому суперечностей і нових змін. Входження індивіда нового покоління в соціум у будь-якій формі – адаптації, індивідуалізації, інтеграції – завжди приводить до змінювання як індивіда і молодого покоління, так і суспільства загалом. Відбувається суспільний розвиток, з’являється нова соціальна реальність та інша її інституалізація й організація.

Отже, забезпечувати спрямований розвиток особистості можливо лише в процесі її природного становлення завдяки та під час спеціально організованої діяльності в соціумі.

1.6. Організаційно-педагогічні засади цілеспрямованого формування особистості

Становлення особистості відбувається через соціалізацію – стихійний процес та через виховання – планомірний процес інтеріоризації суспільних цінностей за певної активності самого вихованця. Відмінності між процесами соціалізації й виховання лежать не в площині особливостей психологічних процесів інтеріоризації суспільних цінностей, які є ідентичними, а в площині винятково організаційній, педагогічній.

Соціалізація відбувається в умовах реального середовища, тобто такого, яким воно є в конкретному місці і в конкретний час. Виховання ж, як спеціально організована діяльність із досягнення наперед визначених цілей, потребує спеціального, педагогічно організованого (оформленого) середовища. Потреба в такому середовищі є об’єктивною. Не завжди в конкретному місці наявні та активовані суспільні цінності й відношення, привласнення яких вихованцями необхідно забезпечити; окремі ідеї, норми, правила дитині через її вікові особливості не під силу осягнути у формі їх реального буття; для засвоєння окремих суспільних цінностей, норм, способів діяльності тощо потрібно мати особливі духовні і матеріальні (у т. ч. речові) умови.

Тому суспільно-історично склався такий підхід: гаму взаємин, в які потрапляє дитина безпосередньо чи опосередковано, намагаються взяти під контроль, певним чином відтіняють потрібне, перетворюють і збагачують існуюче або ж спотворюють необхідний вплив. Способи створення педагогічно організованого середовища поділяють на три групи: способи акцентування; способи перетворення; способи створення.

Загалом педагогічно організоване середовище становить упорядковану сукупність певним чином відібраних та активованих суспільних цінностей, які мають бути інтеріоризовані вихованцем, та достатніх умов і ресурсів для забезпечення цього процесу.

Формування педагогічно організованого середовища з метою використання його надалі для забезпечення процесів виховання може здійснюватись на індивідуальному рівні (коли людина свідомо змінює характер і зміст своєї соціальної активності), на рівні сім’ї (позиція батьків та інших членів сім’ї), навчального закладу (виховна система), мікрорайону (комплексні програми виховання), регіону (регіональні виховні системи), країни (державна політика у сфері виховання молодого покоління), планети (міжнародні проекти і програми).

Спрямованість педагогічно організованого середовища, зрештою, визначає суспільство відповідно до тих цінностей, які воно проголосило з погляду на майбутнє. З часом суспільство може змінювати напрям формування педагогічно організованого середовища. Централізовані суспільні системи визначаються суттєвою глибиною внесених змін (застосовують здебільшого способи перетворення й створення), великими масштабами (у межах суспільної системи), чітко вираженим напрямом перетворень. Такі суспільні системи намагаються сформувати молодих людей «чіткої орієнтації». У децентралізованих суспільних системах кожна спільнота визначає напрям і глибину перетворень більш-менш самостійно (залежить від міри децентралізації суспільної системи). У таких системах формування молодого покоління здійснюється здебільшого через соціалізацію, яка забезпечує відтворення існуючих суспільних відносин, і через виховання шляхом селекції та підтримки лише найбільш фундаментальних суспільних цінностей.

Як реальне середовище, так і педагогічно організоване неможливо розглядати з точки зору педагогіки як суто зовнішнє, як механічну сукупність. Доцільно його розглядати лише у зв’язку з дійовим ставленням самого вихованця до цього середовища. Активність дитини поширюється не на всі об’єкти як реального, так і педагогічно організованого середовища. Тільки окремі з них є об’єктами внутрішньої активності дитини. Тому об’єктивно існують такі шляхи цілісного процесу формування особистості: пасивна соціалізація, активна соціалізація, активне виховання, пасивне виховання (рис. 2.).

Рис. 2. Модель цілісного процесу формування особистості

Пасивна соціалізація – це процес привласнення суспільних цінностей у будь-якій соціальній спільноті, який відбувається в умовах реального середовища і не характеризується свідомою цілеспрямованою активністю вихованця.

Активна соціалізація – це процес привласнення суспільних цінностей у будь-якій соціальній спільноті, який відбувається в умовах реального середовища і характеризується свідомою цілеспрямованою активністю вихованця.

Активне виховання – це процес привласнення суспільних цінностей у будь-якій соціальній спільноті, який протікає в умовах педагогічно організованого середовища і характеризується цілеспрямованою активністю вихованця.

Пасивне виховання – це процес привласнення суспільних цінностей у будь-якій соціальній спільноті, який протікає в умовах педагогічно організованого середовища і не характеризується цілеспрямованою активністю вихованця.

Активна соціалізація та активне виховання є складовими процесу самовиховання особистості.

У тих випадках, коли події суспільного життя об’єктивно «працюють» на задум вихователя і свідомо включені ним (навіть без змін) у простір виховного процесу, вони розглядаються як елементи педагогічно організованого середовища. Це свідчить про відсутність якихось матеріальних меж між реальним середовищем і педагогічно організованим. Але процеси соціалізації й виховання з точки зору педагогіки як науки і практики принципово відрізняються.

Для забезпечення цілеспрямованої активності вихованця у просторі педагогічно організованого середовища необхідно спільну з вихованцем діяльність здійснювати з дотриманням вимог принципу поетапного привласнення мети діяльності, сутність якого полягає в такому: для того щоб зовнішня ідея або пропозиція стала для людини внутрішньою спонукою до дії, необхідно, щоб вона пройшла три етапи колективно-особистісного вибору.

Загалом мета спільної діяльності в межах освітнього процесу, ідея якоїсь конкретної справи може бути запропонована довільною соціальною спільнотою або її інституціями, вихователем або ж окремим вихованцем чи їх групою. Мета повинна «пройти» перший етап – оформлення її як зовнішніх цінностей дитини або дитячого колективу. Оформлення цього етапу може бути довільним, що залежить від природи самої справи та особливостей дитячого колективу, його попереднього досвіду, але обов’язково передбачає моменти мотивації діяльності колективу. Другий етап – оформлення мети діяльності як внутрішньої цінності колективу – реалізується обов’язково через вибір дитячим колективом або групою вихованців одного з можливих варіантів справи та структурне планування змісту діяльності (етапи, блоки, проміжні образи тощо, без деталізації). Третій етап – оформлення мети діяльності як особистісної цінності вихованця. Цей етап реалізується як деталізація вихованцем структурних планових одиниць діяльності вже під час вибору ним особистого шляху і способів діяльності або у процесі виконання справи.

Отже, пройшовши через три етапи колективно-особистісного вибору, мета спільної діяльності з цінності зовнішньої перетворюється на цінність внутрішню, особистісну, втрачає барви нав’язаного, чужого, привнесеного ззовні.

Модель цілісного процесу формування особистості дає змогу сформулювати такі фундаментальні організаційно-педагогічні умови, наявність яких дає можливість здійснювати процес активного виховання, а саме його й намагається організувати вихователь:

< >наявність педагогічно організованого середовища (цілеспрямована активність середовища);можливість для вихованців самореалізовуватися через вибір мети, змісту і способів діяльності (цілеспрямована активність вихованця).наявних невідповідностей між особистісними якостями і цінностями ІГВ (Україна) та виявленим у процесі діагностування рівнем їх сформованості в конкретного вихованця або групи вихованців;актуалізованих соціальних запитів щодо вихованості учнів із боку суспільних (держава і громадянське суспільство) інститутів;вікових особливостей вихованців;наявних умов та ресурсів.кожна особистісна риса, якість або цінність містить інформаційний, діяльнісний і ціннісно-оцінний компоненти;особистісні риси, якості і цінності, які утворюються в процесі інтеріоризації суспільних цінностей, потребують постійної підтримки, корегування, зміцнення тощо.наявність у дітей інтересу до цієї справи;відповідність змісту справи тим ролям, які виконують діти в конкретній спільноті;актуальність справи для функціонування спільноти;погодженість у часі з іншими справами, якими живе спільнота і дитячий колектив.Який орган (суб’єкт виховання), коли, у який спосіб та у якому форматі формулює (корегує) мету і завдання виховної роботи у сфері громадянського виховання в конкретній освітній інституції?На який період (навчальний рік, семестр, місяць або ж лише на час вчинення певної педагогічної дії) формулюється мета і завдання виховної роботи суб’єктом виховання?Як відбувається формування змісту виховної роботи у сфері громадянського виховання, а тому і змісту організованої освітньою інституцією життєдіяльності вихованця, колективу або групи вихованців?Як співвідноситься між собою діяльність вихованця як члена загального колективу освітньої інституції, первинного колективу та окремої особистості?На яких організаційних засадах відбувається залучення вихованців до участі у певних виховних засадах як внутрішньо колективних, так і тих, які відбуваються поза навчальним закладом – у різних сферах суспільного життя?Хто та у який спосіб ініціює проведення певних справ?У який спосіб здійснюється планування виховної роботи?Який вигляд мають плани виховної роботи?Хто та у який спосіб контролює виконання планів виховної роботи?На яких організаційних засадах здійснюється відбір та взаємоузгодження форм організації громадянського виховання вихователями освітньої інституції?Яким формам організації громадянського виховання віддається перевага в конкретній освітній інституції та у який спосіб?Які форми організації громадянського виховання є обов’язковими для використання в конкретній освітній інституції?Які форми організації громадянського виховання необхідно узгоджувати з іншими суб’єктами виховання в конкретній освітній інституції?Які методи виховної роботи рекомендовано використовувати в конкретній освітній інституції?Які методи виховної роботи є обов’язковими в конкретній освітній інституції?Які методи виховної роботи є небажаними та неприпустимими в конкретній освітній інституції?Якими засобами та у який спосіб здійснюється діагностування процесу та результатів виховної роботи у сфері громадянського виховання?Які засоби діагностики є обов’язковими для використання в конкретній освітній інституції та у який спосіб обліковуються її результати?На яких засадах та у який спосіб здійснюється використання результатів діагностики у сфері громадянського виховання?Якими є засади організаційної культури творчої групи педагогів-вихователів?Якою є документація творчої групи педагогів-вихователів?Хто несе персональну відповідальність за організацію роботи творчої групи педагогів-вихователів та результати громадянського виховання в освітній інституції?У який спосіб уносяться зміни до виховної системи освітньої інституції? Яку роль у цьому виконують об’єкти і суб’єкти громадянського виховання?Яким є учнівське самоврядування освітньої інституції?У який спосіб здійснюється взаємодія творчої групи педагогів-вихователів й учнівського самоврядування у сфері громадянського виховання?

Список використаних джерел

  1. Великий тлумачний словник сучасної  української мови / уклад.  і голов. ред. Б. Т. Бусел. – Київ-Ірпінь : Перун, 2001. – 1440 с.
  2. Гончаренко С. У. Український педагогічний енциклопедичний словник / С. У. Гончаренко. – Рівне : Волинські обереги, 2011. – 552 с.
  3. Енциклопедія освіти / голов. ред. В. Г. Кремень. – Юрінком Інтер, 2008. – 1040 с.
  4. Педагогічний словник / за ред. М. Д. Ярмаченка – Київ : Педагогічна думка, 2001. – 514 с.
  5. Психология : словарь / под общ. ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского. – 2-е узд., испр. и доп. – Москва : Политиздат, 1990. – 494 с.
  6. Современный словарь по педагогике / сост. Е. С. Рапацевич. – Москва : Современное слово, 2001. – 928 с.
  7. Соціологія : короткий енциклопедичний словник / уклад. В. І. Волович, В. І. Тарасенко, М. В. Захарченко та ін.; заг. ред. В. І. Воловича. – К. : Укр. Центр духовн. культури, 1998. – 736 с.
  8. Філософія політики : короткий енцикл. словник / авт.-упоряд. В. П. Андрущенко та ін. – Київ : Знання України, 2002. – 670 с.

Посилання на публікацію: https://www.xn--80aamewp7k6b.com.ua/karta-sajtu-2/natsionalno-patriotychne-vyhovannya-m/kontseptsiya-gromadyanskogo-vyhovannya-uchniv-u-systemi-zagalnoyi-serednoyi-osvity-ukrayiny-i-g-osadchyj/